Війна на порозі. Відновлення призову у ЄС
частина 1, Центрально-Східна Європа
Відновлення призову у ФРН: обережне Zeitenwende
Російсько-українська війна розвіяла ілюзії про те, що конфлікти майбутнього будуть битвою малих високотехнологічних армій. Реальність вимагає масового залучення людського ресурсу, який неможливо повною мірою компенсувати технікою. На цьому тлі європейські держави змушені переглядати модель комплектування збройних сил.
Німеччина, як економічний лідер та логістичний вузол ЄС, має ключове значення для оборони Альянсу. Попри амбіції канцлера Мерца зробити Бундесвер найсильнішою армією Європи, Берлін визнає неготовність до відбиття агресії через критичний брак кадрів. Після скасування призову у 2011 році мета урядовців довести чисельність війська до 203 тисяч осіб провалилася: через бюрократію, низький престиж служби та конкуренцію ринку праці нині Бундесвер налічує лише близько 180 тисяч військових.
Влітку 2025 року було встановлено нові орієнтири: 260 тисяч активного персоналу та 200 тисяч резервістів. Міністр оборони Борис Пісторіус планує залучати 30 тисяч рекрутів щороку, однак тема примусу залишається політично токсичною. Прийнятий Бундестагом 5 грудня законопроект є компромісним: він не повертає обов’язкову службу, а лише запроваджує з 2026 року анкетування для 18-річних юнаків та обов’язковий медогляд з 2027 року.
Реакція суспільства залишається неоднозначною. Хоча через відчуття російської загрози дві третини німців підтримують збільшення витрат на оборону, ставлення до служби поляризоване. Повернення призову підтримують 67% людей старшого віку, тоді як 59% молоді виступають проти ідеї воювати за власну державу, що вже вилилось у протести.
Фактично уряд намагається відновити систему військового обліку, ліквідовану у 2011 році. Збір даних дозволить у майбутньому, у разі критичної потреби, перейти до мобілізації або «данської моделі» вибіркового призову. Німеччина обрала консервативний шлях, балансуючи між безпекою та настроями виборців. Головним ризиком залишається фактор часу: чи встигне Бундесвер підготуватися до можливої ескалації з боку Москви.
Польський військовий табір
Серед держав ЄС Польща демонструє найвищі темпи мілітаризації, прагнучи створити найсильнішу сухопутну армію Європи. Відмовившись від призову у 2009 році на користь невеликого експедиційного корпусу, Варшава змінила курс після 2015 року, почавши відновлення чисельності армії та створення військ Територіальної оборони.
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну та прийняття закону «Про захист Батьківщини» (2022) прискорили цей процес. Польща планує витрачати на оборону рекордні 5% ВВП та довести чисельність армії до 300 тисяч до 2030 року (з кінцевою метою у 500 тисяч разом із резервом). Наразі, маючи 216 тисяч активного персоналу, Військо Польське вже є третім у НАТО. Змінилася і доктрина: після трагедії Бучі концепцію відступу за Віслу замінили стратегією оборони безпосередньо на кордоні.
Однак амбіції наштовхуються на демографію: населення старіє (середній вік — 43 роки), а людський ресурс значно менший за німецький. Повернення обов’язкового призову залишається політично токсичним для уряду Туска. Підтримка цієї ідеї в суспільстві впала до 39%, причому молодь переважно налаштована проти, а електорат правлячої партії демонструє вищу схильність до еміграції у разі війни, ніж виборці опозиції.
У пошуках компромісу уряд розглядає «швейцарську модель»: запровадження обов’язкових щорічних військових вишколів для чоловіків без повернення класичної строкової служби. Це дозволить сформувати масовий навчений резерв, уникаючи соціального вибуху, хоча ефективність такої системи за межами національної оборони залишається дискусійною.
У тіні гігантів
Після скасування призову у 2004 році чеська армія скоротилася до 24 тисяч військових та 4,3 тисячі резервістів. У відповідь на агресію РФ Прага планує збільшити ці показники до 30 і 10 тисяч відповідно до 2030 року. Проте навіть ця консервативна мета під загрозою: річний план набору 1000 рекрутів виконується лише наполовину через конкуренцію з приватним сектором та низький престиж служби.
Начальник Генштабу Карел Реха попереджає про нездатність армії реагувати на кризи і натякає на необхідність повернення призову, оскільки країна щорічно втрачає 40 тисяч потенційних резервістів. Політичне керівництво (президент, прем’єр, міністр оборони) цю ідею відкидає, роблячи ставку на добровільність. Попри високу довіру до армії (62%) та усвідомлення загрози, це не конвертується у черги до військкоматів.
Південний фланг НАТО
Бухарест, маючи де-факто 72 тисячі військових, планує збільшення армії до 100 тисяч. Головна проблема — критично застарілий резерв (середній вік 47 років), поповнення якого зупинилося після скасування призову у 2007 році. Влада відкидає ідею примусової служби, яку не підтримують 72% молоді, натомість просуваючи законопроект про 4-місячну оплачувану добровільну підготовку для громадян 18–35 років. Цю ініціативу підтримують 75% населення. Попри скепсис щодо власної армії, румуни (69%) покладають надії на захист НАТО.
Висновки
Центрально-Східна Європа нарощує військову спроможність, але обмежена старінням населення та небажанням суспільства воювати.
Німеччина демонструє системність, запроваджуючи обов’язкове анкетування та готуючи базу для можливого примусу, хоча ризиком залишається відсутність механізму призову.
Польща має найамбітніші плани (найбільша армія в ЄС), що продиктовано стратегією оборони на кордоні, але успіх залежить від притоку добровольців.
Чехія та Румунія, віддалені від фронту, обирають компромісні, м’які моделі, ефективність яких поки що не доведена, покладаючись переважно на парасольку Альянсу.