Короткий лоск популізму і не тільки
Після виборів в Нідерландах
Поразка Партії Свободи Герта Вілдерса після короткого періоду її участі в уряді стала одним із ключових результатів нещодавніх виборів у Нідерландах.
І це говорить нам про дещо більше, про закономірність яка виходить за межі власне нідерландської політики. У випадку з Вілдерсом ми на свої очі змогли побачити всю ту нестійкість правих популістських сил на етапі, де вони в підсумку отримують портфелі у владі, а це внаслідок виявило межі «нормалізації» таких євроскептичних рухів. Протестна риторика, будучи переведеною у площину практичного управління, втрачає свою мобілізаційну силу, тоді як самі партії не мають ресурсів і навичок перетворитися на повноцінного гравця. Тим самим, навіть порушення умовного «санітарного кордону» і допуск євроскептиків в уряд не стають для них успіхом: в підсумку вони втрачають свої електоральні позиції і лоск антисистемності, який забезпечував їм голоси в опозиції.
В контексті нідерландської політичної системи партійна фрагментація є нормою, а жодна сила не може правити одноосібно, партіям доводиться дуже серйозно між собою домовлятися. Саме цей інституційний дизайн є смертельно небезпечним для правопопулістів, чия політична логіка побудована на поляризації, і частій зміні позицій та риторики. Коли така партія входить у коаліцію, вона втрачає ключову складову своєї ідентичності — опозиційність до системи. Коаліційна логіка просто висушує правий популізм у такому разі: немає більше «змови еліт» і «диктату Брюсселя» як абстрактних ворогів, бо тепер частина цих еліт сидить поруч у кабінеті міністрів.
Додатковим фактором стала вичерпаність протестного капіталу. Соціологічно електорат Вілдерса — це мікс середнього класу, дрібних підприємців, традиціоналістів і міських низів, які реагують не стільки на ідеологічні платформи, скільки на афективні сигнали — страх втрати культурної домінації в суспільстві, відчуття приниження перед бюрократизованим ЄС, роздратування від політичної коректності. Такий електорат не конвертується автоматично у стабільний адміністративний ресурс. Поява такої партії в Уряді просто автоматично знижує її харизматичність, адже ставиться під загрозу сам «виклик системі», який є своєрідною точкою збірки виборця навколо популістів. А без виклику протестна партія стає просто ще однією «правою фракцією» в системі, причому претендуючи на статус «зрадників народних інтересів».
Традиційні консерватори та ліберали в Нідерландах змогли частково інтегрувати дискурс Вілдерса, зробивши його менш шокуючим і тим самим зменшивши його монополію на теми ідентичності та міграції. Сам факт, що мейнстрим погодився на коаліцію, з одного боку, був визнанням зміни політичного клімату, санкціонуванням правого євроскептичного порядку денного. Але з іншого боку, саме ця «легалізація» нейтралізувала радикалізм: те, що стало владним, перестало бути привабливим як форма протесту. Парадокс у тому, що, отримавши політичне визнання, Партія Свободи втратила символічну силу бути «голосом народу проти системи».
Саме інституціоналізація робить владу легітимною в демократичній системі. Коли популіст входить у державні структури, він змушений прийняти правила, які сам заперечував, і тим самим втрачає свій статус народного рупора. Інституціоналізація знищує харизму, а бюрократична стилістика і риторика зводить нанівець революційний запал. Якщо порівняти це з ширшими європейськими тенденціями, можна побачити повторювану модель. Праві євроскептики, які на піку популярності завойовують частину влади — від італійської Ліги до австрійських представників Партії Свободи часто стикаються з аналогічною динамікою. Їхній успіх завжди частково ґрунтується на антисистемності, а тому стабільне урядування вбиває саму основу їхнього електорального міфу. Європейський виборець, який шукає «удару по системі», не готовий пробачати навіть часткове уподібнення «борців із елітами» до тих самих еліт. Саме тому більшість правопопулістських проектів у Європі переживають цикли короткочасної ейфорії, за якими йде внутрішня стагнація або розпад.
Однак, слід згадати і про іншу партію, яка в своїй радикальній риториці на минулих виборах не поступалася пану Вілдерсу, а тепер втратила майже половину місць в парламенті — партія фермерів (BBB). Партія яка набула популярності очоливши протести фермерів проти планів уряду Рютте обмежити використання азотних добрив і поголівʼя великої рогатої худоби, щоб зменшити викиди вуглекислого газу в атмосферу. Ця антисистемна партія була криком простих фермерів які на цій хвилі дали їм місце в коаліції та уряді, що їх і погубило, оскільки тепер прийшлося йти на компроміс.
З іншого боку — поле для антисистемності і правого популізму не змінилося, що дало поштовх двом іншим партіям: більш поміркованій консервативній JA21 яка отримала 6% голосів, що в 10 раз більш ніж на минулих виборах (9 місць) та правопопулістичному Форуму за демократію (FvD) які отримали вдвічі більше голосів (7 місць). Грубо рахуючи — ці дві партію додали 12 місць тоді як партія Вілдерса втратила 11. Терези постійно в русі.
Крім відкату партії Вілдерса та перерозподілу голосів від одних ліберальних та консервативних партій до інших ці вибори продемонстували нездатність лівих-зелених скористатися всім своїм потенціалом щоб перемогти. Як 2023 року так і в 2025 році їм пророкували головну роль у боротьбі з правими популістами, як 2023 року так і 2025 року це закінчилося поразкою. Хоча шанс є і він зʼявився завдяки їх лідеру.
Франс Тіммерманс, колишній єврокомісар з питань клімату і важковаговик нідерландської політики, йде у відставку з посади лідера нідерландського альянсу Зелених Лівих-партії Праці (GL-PvdA) після вкрай невтішних результатів на виборах. Згідно з результатами, альянс отримав лише 20 місць, що на 5 менше, ніж на виборах 2023 року, і значно нижче за передвиборчі прогнози. Альянс посів четверте місце, поступившись лібералам D66, правопопулістам PVV та ліберальній VVD. У своїй промові Тіммерманс визнав, що не зміг переконати виборців, і заявив, що «настав час зробити крок назад» і передати лідерство «наступному поколінню». Це вже друга поспіль виборча кампанія, в якій він не зміг привести об’єднаний зелено-соціалістичний список до перемоги. Тіммерманс привітав партію D66, яка, згідно з прогнозами, займе провідну позицію у формуванні уряду. Члени альянсу GL-PvdA, попри розчарування, намагалися зосередитися на позитиві — втраті 11 місць ультраправою PVV. Вони також кинули виклик D66, закликавши їх «показати своє справжнє обличчя» і зробити «соціальний вибір», а не «стати на бік правих».
Новим лідером альянсу став 40-річний Джессі Клавер, який був лідером партії Зелених Лівих з 2015 року. Саме Клавер виступив одним з ідеологів створення цього альянсу який на виборах в 2023 році обʼєднав партію Зелених Лівих та партію Праці, кинув виклик партії Марка Рютте, і неочікувано програв правопопулістичній партії Герта Вілдерса. З 2023 року він очолював альянс в нижній палаті парламенту і чекав на свій час. Після невтішних результатів і відставки Тіммерманса у Клавера зʼявився шанс увійти в правлячу коаліцію тому що без його альянсу переможцю виборів партії D66 буде вкрай складно зібрати працюючу коаліцію, про що вже дав зрозуміти потенційний премʼєр і лідер партії Роб Джеттен. Сам же Клавер визнав невтішні результати, взяв на себе керівництво, щоб забезпечити стабільність, і зараз готується до коаліційних переговорів з відкритою позицією, готовий або приєднатися до уряду, або очолити опозицію, спираючись на основні «зелені та соціал-демократичні» принципи своєї партії.
Нідерландські медіа зображують Клавера як амбітного і прагматичного політичного лідера, «знайоме обличчя», яке було архітектором злиття лівих сил і тепер повертає контроль, щоб провести партію через вирішальні коаліційні переговори. Аналітики вказують на його готовність у минулому йти на складні компроміси, щоб здобути вплив, наприклад, його угода 2014 року з ліберальною VVD щодо суперечливої системи студентських позик.
Для ліво-зелених такий крок означачє відхід від більш радикальної позиції щодо своїх вимог і перехід до прагматичної позиції — виборці мають побачити, що партія здатна керувати. Чи допоможе їм це?